Понад півроку тому вихованець київського «Динамо» Андрій Несмачний несподівано вирішив змінити звичний для себе лівий фланг захисту столичного ФК на коментаторське крісло. Проте й у ньому почувається досить-таки комфортно. Лише під час виступів рідного клубу це крісло «розхитується», адже екс-футболіст і досі подумки повертається на поле.

«Поки напрацював на критичну оцінку»

— Андрію, якось несподівано для багатьох уболівальників ви перекваліфікувалися із футболіста у медіафахівця — коментатора, експерта відкритих студій. Натомість ну дуже багато ваших колег, зокрема, з ім’ям (і, особливо, з динамівським минулим) й по завершенні кар’єри гравця прагнули бути ближче до поля. Принаймні на тренерській лаві. Невже себе не бачили у цій сфері?

— Ні, якось не надихала робота тренера. Я себе не бачив саме в цій сфері, бо, напевно, це просто не моє. Прекрасно розумів, що дуже багато часу потрібно віддавати на перелаштування, адже не всі ж відразу стають, як Жозе Моуриньо, а досягають успіхів за досить-таки тривалий проміжок часу. Починати працювати наставником, як правило, треба з найменшого, тобто з малюками. І оскільки маю маленьку доньку, напевно, для мене важливіше присвятити більше часу їй, аби виховати її хорошою людиною, прищепити якісь норми, щоб потім не шкодувати і не кусати собі лікті. Тобто, якби розпочав тренерську кар’єру, за чужих дітей боліло би серце, їм віддавав би себе повністю, а на свою сім’ю, на жаль, мене б уже не вистачало.

— Часто керівництво «Динамо» визнаних ветеранів команди залишає працювати у клубі. Вам щось схоже, часом, не пропонували?

— Так, саме про це йшлося в нашій останній розмові з Ігорем Михайловичем Суркісом. Коли ми щиро поговорили, і я пояснив йому свою позицію, він сказав, що для мене двері в «Динамо»» завжди відчинені, і якщо я вирішу повернутися в клуб, то для мене обов'язково знайдеться місце. Врешті, сьогодні займаюся тим, чим займаюся, і вдячний керівництву киян, зокрема, пану Суркісу, за те, що він надає такі можливості себе реалізувати, не залишаючись осторонь футболістів, які віддали клубу дуже багато років.

— Багато моїх колег-журналістів не відмовилися би від кар’єри гравця, а тут Несмачний навпаки — змінює амплуа. Як щодо фінансової вигоди: чи бодай трішечки порівнянні по оплаті праця у футболі та в медіасфері?

— Звичайно, ні. (Сміється). Це — як небо і земля. А щодо зміни амплуа, то футбольна сфера, безперечно, мені рідніша. Але з погляду 15-річного досвіду в професіональному спорті, напевно, я щось знаю, щось можу прокоментувати, підказати, пояснити телеглядачеві певні хороші і погані моменти.

— Наскільки мені відомо, каталізатором вашої телекар’єри виступив канал «2+2». Ви досить швидко доросли до того моменту, коли керівники футбольних проектів почали довіряти вам прямий ефір не лише у студії, а й перед коментаторським мікрофоном. Швидше, ніж деякі мої колеги, які займаються телесправою все життя. Андрію, як на ваш суб’єктивний погляд: ви заслуговуєте більше на похвалу, чи поки на критичну оцінку?

— Та ні, не похвалу — це точно, радше на критику. Бо в будь-якій професії, вважаю, потрібні певні вміння, треба вчитися, а потім уже має бути практика, яка дасть певний досвід. Я вже своїм рідним і друзям казав, аби вони відзначали ті мої помилки, над якими необхідно працювати. Тому що мене не можна прирівняти до коментаторів, у яких дуже добре поставлена мова. По-перше, вони говорять українською, по-друге — у них від зубів відлітають слова. І в цьому між ними і мною велика прірва, бо Несмачному перше ніж сказати, потрібно подумати, як це правильно зробити, що саме сказати, і що з того буде. Через це не все завжди вдається, як того хотілося б. Словом, є чого прагнути.

— Ви знаєте, один з моїх друзів запам’ятав аналітичні коментування Несмачного такою фразою: «От ударов Алиева вратари на тренировках плачут…». Було це сказано в одному з телеефірів і, відверто, фраза смішить мого друга й досі. То як узагалі ставитеся до подібних закидів на свою адресу і чи справді впевнено почуваєтеся перед мікрофоном?

— Нормально почуваюся… Ми більше розмовляємо «футбольною» мовою, і те, що воротарі плакали — це справді так, бо Сашко своїми ударами відбивав їм руки. Пригадую, вони завжди говорили: «Сашко, тобі потрібно з маленької відстані бити, бо вже з дистанції 10-11 метрів у тебе дуже сильний удар». Тому нічого такого поганого в цьому я не бачу, і такого роду термінологія зрозуміла тим, хто грає в футбол або тим, кому він подобається.

«Алієв і Сьомін самі розберуться, що то було»

— Наскільки мені відомо, коментувати матчі «Динамо» не любите і не завжди хочете, власне, як і оцінювати стан справ у рідному клубі. Одначе зробіть для дами виняток: як гадаєте, чи буде в Києві чемпіонство цьогоріч?

— Та це ж зрозуміло — складно коментувати щодо «Динамо», бо я став у ньому тим, ким є зараз. Тим паче, коли ти перед мікрофоном, то мусиш однаково лояльно ставиться до обох команд на полі. Я дуже сильно переживаю під час коментування поєдинків за участі киян, іноді навіть у коментарях прослизають слова «наші, наші, наші». Таке відчуття, ніби я разом із командою на полі… Звісно, з цим виникають складнощі, бо я лише недавно закінчив кар'єру, хвилююся за хлопців і, зрозуміло, хочу, аби вони досягли хороших результатів. А в цьому сезоні зробити це буде дуже складно, адже хорошу гру демонструє не лише «Шахтар», а й «Металіст». Так, харків’яни трішечки відстають по очках, однак у чемпіонську гонку вони включилися. Тим паче, за рівнем гри, яку демонструє команда Мирона Маркевича наразі, — вона чи не найкраща в країні. Ці три колективи й боротимуться за «золото». Без сумнівів, триматиму кулаки за киян, а там як вийде…

— До речі, Андрію, нині на «2+2» вашим колегою-експертом виступає Віктор Леоненко, який не цурався жорсткої критики щодо виступів «Динамо» останніми роками, ще й тоді, коли в команді грав Несмачний. Як ставилися до слів Леоненка раніше, виходячи на поле, і як ставитеся тепер?

— Як тоді, так і сьогодні я сприймаю критику і прислухаюся до неї, бо розумію, що всі люди недосконалі й помиляються. А не помиляється лише той, хто нічого не робить. Я знав, хто такий Віктор Леоненко, бачив його матчі, розумів, що це справді великий футболіст з великої літери. І на те, що він робив на футбольному полі, можна було дивитися годинами. Леоненко — своєрідна особистість. Те, що тоді говорив, і те, що зараз… Я завжди до нього ставився лише з позитивного боку. Віктор іноді, звісно, перегинає палицю, а так усі відзначають, що він — дуже позитивна людина і, найголовніше, — може як сам пожартувати, так і сприйняти жарт на свою адресу. Тому всі, хто думають, що Леоненко якийсь тиран або занадто самовпевнений, — помиляються, бо коли з ним поспілкуватися, враження складаються зовсім інші.

— Зрозуміло. А як вам нагнітання конфлікту «Сьомін — Алієв»?

— Зараз ця тема — на слуху. Я думаю, що тренер і футболіст самі розберуться. Принаймні, якщо там щось і було, зрозуміло, Алієву аж ніяк не треба так висловлюватися на адресу свого тренера. Всі ми обговорюємо і наговорюємо, але з кимось ділитися і, тим паче, говорити про те, хто хороший, хто поганий, — не треба. Особливо про ту людину, яка його, можна сказати, зробила якщо не великим, то принаймні, хорошим футболістом.

— Кажуть, що від свого головного конкурента — «Шахтаря» — динамівці відстали вже на кілька кроків, зокрема, не лише за рівнем футболу, а й за навколофутбольною інфраструктурою, також розгублено ними вболівальницький тил. А як ви оцінюєте такі твердження, запитую у вас як типового вболівальника?

— Зрозуміло, що «Шахтар» — дітище Ахметова, який вкладає великі гроші у розвиток команди, аби зробити її топовою у цілій Європі. А «Динамо»… щось уже десь приїлося. Хоча я не скажу, що на сьогодні інфраструктура динамівців надто різниться від «гірняцької». Така ж база, такі ж умови. І в матеріальному плані теж, думаю, футболісти на рівних. Я не можу говорити за «Шахтар», бо не знаю, як команда працює, на яких засадах будується робота з уболівальниками, а от «Динамо» є над чим працювати, є що поліпшувати.

«Динамо» ніколи не здавало матчі»

— Знаєте, я не так давно у футбольній журналістиці, а постійно з усіх-усюд чую про одну й ту саму проблему. Здогадуєтеся, про що я?

— Ні…

— Про проблему арбітражу. Розумію, тема «слизька», але, сподіваюся, що, принаймні, в загальних обрисах ми про неї поговоримо. Так ось, Андрію, по-перше, наскільки гостро, на ваш погляд, стоїть ця проблема?

— Це — справді ПРОБЛЕМА. Я не думаю, що з приходом Колліни щось надзвичайно змінилося. Тому що сьогодні світ по вуха у корупції, підкупах і хабарництві. Це — факт і це всі прекрасно знають. Про це можна було б говорити: мовляв, «як це так», якби проблема стосувалася лише України, вітчизняного чемпіонату, однак вона поширена в усьому світі. Аби боротися з нею, потрібні кардинальні зміни. Та я думаю, що «тема арбітражу» триватиме і залишиться проблемою номер один у сучасному футболі.

— Багато хто з екс-футболістів і не приховує, що брав участь, чув, ну хоч краєм вуха чув про договірняки. Як ви ставитеся до таких зізнань?

— Особисто в мене за всю кар'єру не було договірняків. Ми — київське «Динамо»… Такі великі клуби тому й великі, що їм не треба в когось щось купувати і щось продавати. Вони мають досягати успіхів своїми силами. Тим більше, ми розглядаємо чемпіонат України через призму Ліги чемпіонів, участі в єврокубках. Якщо у вітчизняній першості все купувати, тоді немає сенсу грати на міжнародній арені… Я думаю, що ці висловлювання стосуються не топ-клубів. «Динамо» завжди відігравало чесно. Кияни чи «Шахтар» не придбаватимуть тих самих легіонерів, щоб потім купити гру, приміром, з «Іллічівцем» або «Оболонню». В іншому разі президенти клубів розраховували б на своїх, українських гравців, і не вкладали би великі гроші в інфраструктуру.

— Андрію, то де гра чесніша: на футбольному полі чи на медійному?

— (Усміхається). Конкуренція є і там і там. Світ так побудований, що конкуренція притаманна людям, тому, на жаль, той, хто сильніший, кмітливіший, енергійніший, той і досягає успіху. В цьому світі не схвалюють ані доброту, ані щедрість, ані лагідність, ані смиренність. Потрібно бути, мовляв, зухвалим і нахабним…